wersja polska
Powrót do strony powitalnej

ПРИРОДНІ ТА КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ РЕГІОНУ, ЯКИЙ БЕРЕ УЧАСТЬ У ПРОЕКТІ

 

Ці гори гублять в собі усілякі малі людські речі і осіб. І не простір, але вид і безкрайність їх краси є першим кроком до вічності”. (Станіслав Вінценз)

(…) й усілякі коні, усі їх стада; гуцульські коні, блискаючі диким і гнівним поглядом, з тонкими ногами, з потужними грудьми, з широкою шиєю, рясною гривою. Сірі, карі, булані, вугряні, вершкові. (Станіслав Вінценз)

Гуцули і їх коні до 1939 р.
на старих картинах і листівках

джерело графіки: архівні матеріали, зібрані із ресурсів інтернету, Головного Цифрового Архіву

Вибрав, а також наділив коментарями і цитатами з книжок Станіслава Вінценза Владислав Мруз

 

Stanisław Vincenz

Гуцульщина Останній острів слов'янської Атлантиди

Так сю чарівну країну назвав Станіслав Вінценз

Жив і творив у 1888 – 1971 роках. Прозаїк, публіцист, дослідник культури. Один з найвидатніших польських есеїстів, письменник, який розпочав свою творчість перед І світовою війною, і продовжив її після 1939 року на еміграції.

Він поєднував у своєму письменстві окремі традиції, віддалені думки, мотиви, літературні і культурні зразки. Перш за все є відомим з епічного циклу про історію і традиції гуцулів, який називається «На високій полонині», а також відомий за усебічною есеїстикою про всю європейську традицію, особливо класичну.

Старий гуцул в епопеї «На високій полонині» говорить:

Без коня гори були б безлюдні! Хто як не кінь заніс нас у ці гори, хто ніс нас на хрещення і до шлюбу, хто нас до гробу занесе?

Кінь це людське тіло, душа, голова і ноги.

Картина без рамки розлетиться! Людина без коня розклеїться!

Коня скривдити легше ніж дитину і найбільший гріх!

На Гуцульщині тримали коней різних порід і їх схрещення. Перші роботи над встановленням зразка коня гуцульської породи, якого вирощували на територіях давньої Речі Посполитої, розпочато після утворення в 1925 році Спілки Конярів Гуцульської Породи. Зразок породи був у Польщі уточнений в післявоєнні роки, однак дискусії на цю тему тривають до сьогоднішнього дняшнього дня.

До найважливіших рис гуцульських коней належать: універсальне використання, хороше здоров'я і стійкість до важких умов життя, харчове різноманіття, довговічність, бажання співробітництва з людиною, легкість навчання, а також специфічна здатність давати раду у скрутних становищах.
Походження коней, яких розводили на Гуцульщині, не було однозначно з'ясоване до сьогоднішнього дня. Розбіжності стосуються також типів, розмірів, масті та інших ознак. Все ж, більшість фахівців погоджуються з тим, що гуцульські коні, в основній мірі били сформуваними впливом природних умов, а також способом користування і харчування їх предків в гірських умовах Східних Карпат.

Розділення териториторії їх розведення у другій половині XIX ст. на території Гуцульщини і Румунії спричинило відмінності між кіньми, які розводилися по обох сторонах Карпат. Відмінності виникані різницею вихідного матеріалу, методами розведення, вимогами щодо використання і історичними передумовами.

Про походження гуцульських коней розповідають і легенди. Одна з них говорить, що предком гуцуликів був Пегас.

Петер Пауль Рубенс (1577-1640) – Персей і Андромеда – близько 1620-1621 ( Ермітаж )

Переваги коней з Гуцульщини оцінила австрійська армія вже у 50-тих роках XIX ст. Гнідих і світло-сірих коней, закуплених армією, перенесено до кінного заводу в Лючині в Румунії, близько до кордонів Гуцульщини. Цей кінний завод існує до сьогоднішнього дня і продовжує розводити гуцульських коней.

Під час І світової війни гуцульські коні розшукувалися усіма воюючими арміями, як найбільш витривалі щодо труднощів служби на фронті. Після війни їх використовували в господарствах не лише на території Карпат, а також на території Поділля та Малопольщі. Переваги коней оцінили в тому числі й будівельники канатної дороги на Каспровий Верх у Татрах і астрономічної обсерваторії на горі Піп Іван у Чорногорі.

1916r

Коні на Гуцульщині первинно використувалися як верхові і в'ючні. Після побудови доріг їх почали використувати як упряжних коней

Царинковими, м'якими плаями, лісовою грунтовою або кам'янистою дорогою, узимку серед глибокого снігу, по в'язкій як гума півмерзлій глибі, по льоду і серед відлиги, з стрімких схилів, із самотньої хатини, гойдаючись обережно, ставлячи кожен крок як вирахуваний, іде жваво і весело кінь. Несе, як рухому колиску, мале дитя до далекої церкви, на хрещення.

І так від колиски служить він усе життя гуцульській людині

Коні, навантажені світлими дерев'яними бербеницями, наповненими бринзою і маслом, або нав'ючені строкатими бесагами, ідучи униз, обережно крокують по бездоріжжю Станіслав Вінценз – На високій полонині – Правда старо віку

 

(…) красива й міцна порода гуцульських коней видається нам справою тих чудесних божественних штукмайстрів, які діють у природі і яких ми з необізнаності називаємо «випадками». Настільки різні риси в собі він поєднує. З одного боку неочікувану огрядність, мускулистість і силу, з другого - танцювальну спритність, майже акробатику, розважливість, досвідчену обачливість у визначенні небезпек території, але також вогонь і розперезану нестямність дикого мустанга, який уміє атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки, то ударяючи передніми ногами, то брикаючись. І лагідність тихо вразливих, відречених очей, немовби пробачаюче усміхнених

Повідають про давню Верховину:

«ліс, гуцул і кінь».

Ліс беріг, гуцул пер вперед, кінь проводив. Який же кінь!

(…) красива й міцна порода гуцульських коней видається нам справою тих чудесних божественних штукмайстрів, які діють у природі і яких ми з необізнаності називаємо «випадками». Настільки різні риси в собі він поєднує. З одного боку неочікувану огрядність, мускулистість і силу, з другого - танцювальну спритність, майже акробатику, розважливість, досвідчену обачливість у визначенні небезпек території, але також вогонь і розперезану нестямність дикого мустанга, який уміє атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки, то ударяючи передніми ногами, то брикаючись. І лагідність тихо вразливих, відречених очей, немовби пробачаюче усміхнених.

 

(…) я мріяв би стати конем: таким спокійним, м'яким рябим конем, білі плями якого видаються снігом на контрасті коричневих або чорних смуг. Або таким гордим вороним, із рясною гривою, що ірже радісно (...) Або делікатним буланим, з білою гривою, з ледь помітними жилками і крапочками. (…)



перескакує паркани один за другим, але коли потрібно - і я сам це бачив - ступає обережно, крок за кроком, по гнилій, слизькій дошці високо над урвищем над спіненою глибиною.
(…) з піснею про хорошого, вірного, сміливого і надійного коня, але водночас гордого, легко вразливого, бо власне ніколи не був об ’ їжджений, про коня - провідника, про коня - охоронця потрібно вступати до опису Верховини

Де гуцул, там і кінь (…)

не було б людини в горах, в чорних пущах і золотих великих полонинських шапках, якби не кінь.

Подолання великих відстаней, перенесення вантажів до розкиданих і високо біля гірських пасовищ розташованих гуцульських хат не було б можливе без коня.
Але правду кажучи, верховим конем гуцульський кінь є головним чином для своїх, для тих, хто його годував в хатині і голубив від лошати. Тому не бунтує він проти жінок. А якщо примушений і стягнений залізною збруєю, чого давніше ніколи не робили, безвладно носить немилого йому вершника, але так хитро, що неодноразово зіпхне його при нагоді, або в розгоні вдарить ним про дерево або стягне зубами з сідла.

Бездоріжжя і берда, звори і яри, усе це у значній мірі нездоланне без коня, оскільки пасучись від лошати по ущелинах, гущі, стрімких схилах, гуцульські коні панують над страхом і при цьому осягають здібність переходити небезпечні місця, бо вміють підніматися, повзати і присідати в мірі, яка рідко зустрічається серед кінського роду.

Коні, це особлива краса і гордість Гуцулії. Надлишок коней в нас пояснюється нібито кавказьким походженням населення, бо правдоподібно з поміж усіх гірських племен в Європі, може у зв'язку із так розпорошеним заселенням, лише гуцули були одвічними вершниками.

Звідси не один звичай, звідси вбрання, також і вбрання жінок, замість спідниць запаски, пристосовані до коня.
Царинковими, м'якими плаями, лісовою грунтовою або кам'янистою дорогою, узимку серед глибокого снігу, по в'язкій як гума півмерзлій глибі, по льоду і серед відлиги, з стрімких схилів, із самотньої хатини, гойдаючись обережно, ставлячи кожен крок як вирахуваний, іде жваво і весело кінь. Несе, як рухому колиску, мале дитя до далекої церкви, на хрещення. І так від колиски служить він усе життя гуцульській людині.
А ми, діти гір, дивлячись на той гірський світ, роздумуючи, як виник і вилупився він з чорної пущі, бездонної, безмірної, пустив корені, як забудувався на царинках і піднесених пасовищах, як видряпався під хмари на недоступні давніше полонини, як утримався і тримаєтся досі, мусимо закричати:

Завдяки розуму, завдяки сміливості, завдяки шляхетності коня існує цей світ».