fot: Marek Gibała

КОНІ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ПОРОДИ

 

ІСТОРІЯ ПОРОДИ

Гуцульські коні належать до однієї з найстарших порід коней, які були описані в Польщі. Ці невеликі гірські коники свою назву отримали від українських горян – гуцулів. Населення із специфічною культурою, для яких вони відігравали дуже важливу роль в повсякденному житті.

Перша письмова згадка про гуцульських коней, як припускають походить з 1603 року і була вміщеною К.Дрогостайським у «Іппіці», де автор описує їх як: «… досконалі гірські коні, які перевіряють себе у найважчих умовах».

Гуцульських коней було виведено на території Східних, або, так званих, Лісистих Карпат в районі Гуцульщини і Буковини, у верхній течії Черемоша, Прута, Путили, Молдави і Сучави.

До кінця не встановлено яким є походження коней цієї породи. Відповідно до думки багатьох авторів, зокрема Правохенського, Сосновського, Стажевського, Бояновського чи Пруського, гуцульські коні є нащадками різних типів татарських, польських, орієнтальних, турецьких коней, тарпанів, коней Пржевальського, а також норицьких коней. Чіткіше про походження гуцульських коней писав великий знавець цієї породи Міхал Холлендер: «… виникли правдоподібно від північно-кельтських коней, південних і східних, як від примітивних тарпанів, так і благородних порід арабських, польських і турецьких коней. За часів коли Гуцульщина межувала з Римською Імперією, злочинці викрадали в гори коней споріднених мабуть з норицьким конем, а із сьогоднішньої Буковини, яка упродовж деякого часу була під турецьким пануванням і з Польщі прибував благородний кінь, східний і у поєднанні з примітивним конем, який походить від тарпана, під час татарського нашестя від коня Пржевальського дали викуваного гірською природою нині існуючого гуцульського коня». Отже як видно, гуцульський кінь є конгломератом різних порід коней, а згадана вище гіпотеза виникнення цієї породи знаходить до деякої міри своє обгрунтування у вигляді, покрою і у багатьох типах гуцульського коня.

Тадеуш Стажевський виділив два типи у породі гуцульських коней:

• первинний тип – із худою головою, досить короткою лицевою частиною у порівнянні із мозковою частиною, із короткою шиєю, подібною до оленячої, непоказним загривком, досить довгим хребтом, що сполучається з високим задом, справляючим враження слабкого, із лопаткою, яка стоїть більш перпендикулярно.
• арабський тип – який відзначається більшою худобою і шляхетністю голови, довшою шиєю, яка гарно вигнута, досить висунутим загривком, більш косим положенням лопатки, а також поєднанням хребта з крижовою частиною подібно як в білгорайського коня.

Згідно із Холлендером, у породі гуцульських коней можна відокремити чотири типи:

• норицький тип характеризує велика, дещо м'язиста голова, із напівгорбоносою лінією профілю, досить виразне око, правильної форми шия із дугоподібно зігнутии гребенем, товста, схильна до відкладень жиру. Довгий тулуб, вимірно відзначений загривок, який поєднується із довгим і широким хребтом і подібними ребрами, зад, дещо перебудований і пологий, але дуже м'язистий і сильний, глибока досконало укріплена, грудна клітка, з дуже широкими грудьми і великою довжиною ребер. Ноги має дуже якісні, із великою костистістю у порівнянні до зросту, підплеччя широкі, дуже м'язисті, короткі нап’ястки, плоскі без підпокрою із достатньо чіткими сухожиллями, задні ноги із сильними стегнами і підстегнами, суглоби і копита відмінної якості.
• тип тарпана характеризує мала голова, широкий лоб, пряма лінія профілю, дуже виразні, великі опуклі очі, шия делікатніша ніж в попереднього типу, виразніше відзначений загривок, короткий хребет із досконало напруженими м'язами, з'єднаний із сильними ребрами, з дещо пологим задом, глибокою грудною кліткою, дуже якісними ногами незважаючи на тонку кістку.
• орієнтальний тип має голову, подібну до арабських коней, часом із легко увігнутою лінією профілю, із широким лобом, виразні очами і відкритими ніздрями, дуже худою шиєю. Загривок дуже чітко відзначений, хребет дещо вужчий але сильний, широка і глибока грудна клітка, простий зад, іноді навіть дещо горизонтальний або дещо пологий, із правильним розташуванням хвоста, ноги дещо тонкокістні, дуже худі із правильним розташуванням. Сухожилля і суглоби чіткі, із майже ідеально відміченими контурами.
• монгольський тип - в типі коня Пржевальського, із досить довгою головою відзначається дещо меншою шириною лоба, горрбоносою лінією профілю, з шиєю яка нагадує оленячу, загривок добре відзначений, хребет гострий, довгий, добре зв'язаний. Пологий зад із виразніше відміченими тазостегновими опуклостями, які іноді слабше зв'язані. Грудна клітка, добре розвинена, худі кінцівки із менш правильним розташуванням.

На відміну від Холлендера, Ернест Гакль виділив три типи коней гуцульської породи:

• тип Тарпан-Гуцул із досить великою головою, нерідко ширококістною, але благородною і характерною. Лоб дуже широкий і легко увігнутий, із горбоносою лінією профілю. Коні мають коротку товсту, широку, м'язисту шию. Від неї до основи хвоста тягнеться темна смуга шириною 2-4 см. Вони мають широкий хребет, часто ребристий, грудна клітка широка і дуже глибока. Ці коні коротконогі із малими, міцними і стійкими копитами.
• тип Бистрець-Гуцул більш прямокутний, менш ширококістний, худий і дуже міцний. Голова із подібним контуром довша але внаслідок її простого профілю справляє враження вужчої. Коні відзначаються мускулистою шиєю, в основі важкою, поєднання голови і шиї більш шляхетне ніж в попереднього типу, довший загривок, пологий зад, інколи короткий і прямокутний. Глибина клітки менша, вужчі ребра. Характерними для цього типу коней є міцні сухожилля, правильне положення передніх ніг, високо посаджений, широкий і короткий стрибковий суглоб.
• тип Пржевальський-Гуцул – це нащадок монгольського коня. Походить з періоду мандрів монголів і татар Буковиною. Має неблагородну голову, без виразу, важку із формою клину, малі очі в круглих очницях, більші вуха. Цей тип відзначається короткою, товстою шиєю, короткий загривок, м'язистий, довгий, м'який, часто дуже низький, хребет. Крижова кістка зміщена до заду, зад короткий, круглий, спадаючий і дуже широкий. Коні цього типу дуже кремезні, мають широкі, округлі, мілкі і дуже м'які копита.

Ця порода консолідувалась у XIX столітті на території східної Гуцульщини і Східних Карпат під впливом різкого клімату, бідного корму і дуже примітивних умов життя.
У своїй батьківщині на Гуцульщині коні упродовж всього року перебували на полонинах, тільки лише під час суворих зим знаходили вони притулок в примітивних стайнях. Узимку годувалися сіном із стогів на гірських галявинах, натомість літом бідною травою на пасовищах. Вівсом підгодовували тільки лише коней, які важко працювали.
Це безперервне життя коней в суворих гірських умовах під відкритим небом, пересування через гористу територію, а також довгі марші під значним в'ючним навантаженням гартувало коней упродовж всіх поколінь і виробило в них здоров'я, витривалість, невибагливість і велику живучість .

Цей кінь відігравав дуже важливу роль в житті гуцулів. Значні простори, вроджена фантазія і захоплення цього народу кіньми спричинили, що на Гуцульщині всі їздили верхи. З цього ж приводу гуцульський кінь був незамінним товаришем і другом людини і використовувався як в'ючний, верховий чи упряжний кінь.
Такий спосіб використання упродовж десятків років сформував м'якого, з урівноваженим характером, тямущого, витривалого і довговічного гуцульського коня.

Першим організованим центром розведення гуцульських коней на Буковині був створений у 1856 р. Державний Кінний Завод в Лючині. Перші спроби організованого розведення коней гуцульської породи на польських землях мали місце на початку XX століття, у той час організовано в Галичині покази і виставки цих коней, виникли перші станції жеребців, проведено реєстрацію кобил, а також преміювання лошат на Гуцульщині.

СПІЛКА КОНЯРІВ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ПОРОДИ

У 1925 році виникла Спілка Конярів Гуцульської Породи з розташуванням у Косові, яка інтенсивно проводила свою діяльність аж до вибуху II світової війни.

Головою став Михайло Богосевич, віцеголовою відомий гуцул Петро Шекерик-Доників, секретарем Йосип Зінтель, а скарбником Целіна Тарнавська. Тваринницькими справами займався Михайло Голлендер, коняр і автор публікацій, присвячених гуцульським коням.

Спілка організувала перегляди коней і конярі, що були нагороджені одержували великі грошові призи. Безкоштовно здавала в оренду конярам державні полонини на випас коней. Популяризувала можливості господарського використання гуцульських коней на інших гірських територіях. Також і експортувала коней до Греції і інших країн.

II світова війна перервала діяльність Спілки. Гітлерівський окупант оцінив переваги гуцульських коней і під кінець війни вивіз найкращий племінний матеріал до Німеччини.

Радянський окупант також оцінив цих хоробрих коней. Вони брали участь зокрема у відомій битві під Дуклею

 

Період воєнної завірюхи виявився трагічним для поголів'я гуцульських коней. Було врятовано лише декілька жеребців і кобил. Тваринницьку роботу потрібно було розпочинати заново. Після декількох переїздів i реорганізацій розведення гуцульських коней базувалося на створеному в 1958 р. Державному Кінному Заводі в Сярах.

У 1985 р. цей кінний завод було перенесено до Гладишова. У цьому ж році виникло наступне, державне підприємство із розведення коней - Дослідний Зоотехнічний Заклад в Оджеховій. 6 грудня 1985 року до Оджехової прибуло перших 6 кобил, а із Стада Жеребців Клікова прибув жеребець із лінії Гробого. Упродовж наступних 1986-1989 років, Дослідний Заклад Оджехова закупив ще 14 кобил з кінного заводу в Сярах, а із Стада Жеребців Клікова прибув наступний жеребець Ригор, цього разу з лінії Гураля.

Росла також зацікавленість у розведенні гуцульських коней в у інших місцях, виникали наступні кінні заводи, зокрема, кінний завод Табун Станіслава Мислінського в Поляні, а також розведення задля збереження гуцульського коня в Волосатому при Бещадському Національному Паркові.

Марек Гібала